Юлія Богданець з Оржева втратила чоловіка Олександра в 2023 році. Після його загибелі вона пройшла крізь горе, реабілітації та пошуки себе. Згодом відкрила кафе в Рівному – не просто бізнес, а простір пам’яті про коханого. Сьогодні її заклад – це не лише місце, де подають суші та каву, а простір й підтримки для жінок, які, як і вона, навчилися жити далі. втратили близьких або чекають їх з війни. Юлія ділиться своїм досвідом, допомагає іншим та доводить: навіть після найважчих втрат життя продовжується.
Коли Юлія заходить до свого кафе в Рівному, вона бачить простір, який народився з болю та мрії водночас. Тут великі вікна, як вони з Сашею й планували. Тут її сестра Марина на барі, мама пече десерти. Все, як вони колись мріяли – тільки тепер без нього.
«Ми з Сашею планували це зробити ще до повномасштабного вторгнення, – розповідає Юлія. – Я сиділа в другому декреті, почала робити суші вдома, бо я кухар за професією. Клієнтів ставало більше, вони збільшувалися. Однією з моїх цілей було сплачувати податки і відкрити заклад, щоб з’явилися робочі місця для наших українців».
Плани змінила війна. Олександр почав готуватися до захисту країни. У мирний час він мав звільнення від служби, але розумів – прийде і його пора. А в липні 2023 Олександр загинув.
Пів року без сну
Перші місяці після втрати Юлія описує як час, коли майже не спала, не приймала антидепресантів – хотіла свідомо прожити горе.
«Я хапалася за будь-яку соломинку, бо розуміла – спочатку маю надягнути маску на себе, а потім допомагати дітям, – згадує вона. – Десь пів року в мене стояв холод у грудях. Саша загинув у липні, літо спекотне, а мені холодно. Це давалося дуже важко».
Юлія зверталася по допомогу – проходила реабілітації, консультувалася з психологами. Почала ходити у волонтерський центр «Шлях», який допомагає сім’ям військових.
«Одного вечора я прийшла додому, дуже плакала і сказала: «Боже, я вже не можу. У мене немає сил. Діти маленькі, їм теж важко. Допоможи мені, дай сили рухатися далі, бо я хочу жити», – розповідає Юлія. – Саша на початку повномасштабного вторгнення казав: «Ми маємо жити за двох і за всіх, кого вже немає». І тоді увечері я подумала: «Господи, дай мені сили жити за двох. Вони пішли на війну, щоб ми жили. Я не хочу існувати. Я хочу жити»».
Після тієї молитви Юлія вперше нормально заснула. Прокинулася виспаною, а холоду в грудях більше не стало.
«Я плакала від щастя. І після цього моя трансформація пішла швидше», – каже вона.
Кафе як світла пам’ять
Навесні 2024-го Юлія зрозуміла – хоче відкривати кафе. Не просто як бізнес, а як спосіб нести світлу пам’ять про чоловіка, говорити про Україну, про захисників, про сім’ї.
Місце знайшлося в Рівному. Раніше тут містилася квіткарня, куди Юлія заходила, купувала квіти для Олександра.
«Коли я сюди зайшла, я зрозуміла, що це моє місце, – розповідає Юлія. – А потім мені подзвонили і сказали, що приміщення вже здається в оренду. І я вирішила, що значить прийшла пора».
Кафе отримало назву «Любу тебе».
«Це про нашу сім’ю, про мого чоловіка, який, захищаючи батьківщину, загинув, – пояснює Юлія. – Меншому сину виповнилося два рочки. Він, коли розмовляв з татом, то казав: «Тату, я тебе любу»».
Юлія виграла державний грант на 250 тисяч гривень, купила обладнання. Умова – працювати три роки і сплачувати податки. Для неї це не тягар, а радість.
«Я хотіла сплачувати податки ще до відкриття кафе. Це стало однією з моїх цілей, – каже вона. – Я щомісяця бачу, як із мого рахунку йдуть кошти на податки, і я радію. Дякую Богу, що в нас є Україна».
Круглий стіл без кутів
У кафе стоїть великий круглий стіл. Для гостей це просто деталь інтер’єру. Для Юлії – символ.
У її домі завжди був круглий стіл. За ним збиралася родина – говорили, сміялися, вирішували питання. Коли вона створювала кафе, хотіла, щоб тут теж знайшлося місце, де люди сидять не по різних кутах, а поруч.
«У квадратних чи прямокутних столах є кути, і життя в нас постійно з кутами, де ми маємо їх якось згладжувати, – пояснює Юлія. – А за круглий стіл завжди можна навіть сісти більше людей, тут нема кутів і нічого згладжувати не треба. Тому він в нас один найбільший – це такий сімейний. І це зона, де ми проводимо ігри для жінок «Варта більше», розраховані на жінок, які переживають втрату».
Простір для жінок
Кафе працює вже рік. Тут є постійні гості, які діляться своїми історіями. Але це не тільки заклад харчування – тут жінки знаходять підтримку. Юлія не просто долучається до жіночих ініціатив – вона ініціює їх сама.
У кафе відбуваються заходи для жінок – для дружин військових і для всіх жінок загалом. Майстер-класи, трансформаційні ігри, бізнес-бранчі. Зустрічі проходять регулярно, і щоразу за круглим столом збираються жінки з різними історіями – але з подібним болем.
«Я відкрита до спілкування. Я вже прожила певні етапи. Я говорю про це відкрито і підтримую жінок, – каже Юлія. – Ми проводимо тут різні майстер-класи, спілкування, ігри. Щоб жінки бачили, що життя продовжується. Як би нам не було важко – воно продовжується».
Сама Юлія їздить на волонтерських засадах на зустрічі до жінок, які втратили близьких, і веде з ними відверті розмови про проживання втрати.
«Можна впасти в мінус – і тоді життя погане і всі погані, – пояснює Юлія. – А можна це прожити, трансформувати і якось інтегрувати у своє життя та почати допомагати комусь».
«Ми», а не «я»
У розмові Юлія часто вживає слово «ми» – це про родину, про команду, про спільність.
«У мене дуже хороша родина – мама, тато, сестра. У нас завжди було «ми», – каже Юлія. – Коли ми з Сашею створили сім’ю – ми стали «ми». Не його друзі і мої друзі, а наші друзі. Кафе – це теж «ми». Це не я одна така класна. Це підтримка родини, батьків, сестри, швагра».
Ще кілька років тому вона трималася була жінкою «за чоловіком». Тепер вона приймає рішення сама – і за себе, і за команду.
У кафе працює її рідна сестра, дружина військового – ветерана ще з часів АТО. На зміні завжди двоє – бариста і кухар, Юлія з сестрою міняються.
«Я працюю на кухні, але якщо багато людей і треба – виходжу в зал допомагати. Немає такого, що ви – це ви, а я – це я», – каже Юлія.
Юлія розповідає, що сама підходить до працівників і питає, чи не вигоріли, чи не втомилися. Може відправити у вихідні, щоб людина відпочила.
«У нас живе спілкування. Якщо людина буде втомлена, це відчують гості, – пояснює вона. – Я їм кажу, що якщо щось трапляється, вони завжди можуть до мене звернутися – немає невирішених проблем. Ми все вирішимо».
Новий грант і нові плани
Нещодавно Юлія виграла ще один грант – на 1,5 мільйона гривень.
«Після року роботи кафе, я проаналізувала, що нам все-таки потрібна піца, – розповідає вона. – Коли я відкривала кафе, я хотіла, щоб сюди приходили повноцінні сім’ї – де є тато, мама і діти. У мене немає злості на чоловіків, що мій загинув, а хтось живий. Ні. Я створювала це місце для сімей».
Тепер у меню з’явиться піца, покращиться обладнання, буде власна доставка.
Тим, хто боїться писати гранти, Юлія радить не зволікати.
«Зараз таке життя, що треба робити те, що ти хочеш. І якщо є можливість, якщо держава або інші інвестори можуть допомогти – треба цим користуватися, – каже вона. – Я не бачу нічого поганого в тому, що держава дає кошти на бізнес. Є умова – оформити людей офіційно і сплачувати податки – і ти повертаєш ці кошти в державу».
«Боже, куди я влізла?»
Відкриття кафе далося непросто. Юлія – домашня людина, яка разом із Олександром любила затишок, а не публічність. Будувати кухню, спілкуватися з будівельниками, розбиратися в технічних питаннях – усе це було викликом.
«Саша працював будівельником. Він усе робив удома своїми руками. А я в цьому нічого не розуміла. Будівельники говорять, а я взагалі не розумію, про що йдеться», – зізнається Юлія.
Одним із викликів стала витяжка – Юлія хотіла, щоб у залі не чулося запаху з кухні. Щоб гості не виходили із закладу з запахом їжі на одязі.
«Коли я зверталася до «спеціалістів», я казала, що мені треба витяжку. Мені кажуть: «А нащо тобі витяжка? Ми тобі поставимо щось там і все»», – згадує Юлія. Так вона вчилася не погоджуватися одразу – і відстоювати своє.
Інколи, дізнавшись, що вона дружина загиблого військового, завищували чеки.
«Ніби «в тебе є гроші, заплатиш більше», – розповідає Юлія. – Такі люди траплялися. Але хороших виявилося більше».
Будівельники та спеціалісти, які створювали кафе, виявилися порядними людьми – пояснювали, пропонували варіанти, казали, де не треба переплачувати за бренд. На жаль, двох з них уже немає – вони загинули, захищаючи Україну.
А найважчим виявилося інше – стати публічною.
«Ми з Сашею не любили фотографуватися, знімати відео. Ми любили проживати життя в моменті, – каже Юлія. – А зараз ти відкриваєш кафе — і мусиш бути в соцмережах, говорити про себе, транслювати. Коли я тільки починала, їхала якось у кафе і заплакала: «Боже, куди я влізла? Як я це маю робити?» Але тепер перетворюю цей мінус на плюс».
Вибір залишатися
Юлія ніколи не думала про виїзд за кордон.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, я відкрила очі на нашу Україну. Я зрозуміла, що Україна – дуже хороша країна. У нас багато ресурсів. Ми могутня країна. Саме тому в нас і війна – бо всі хочуть Україну. І мені ніколи не хотілося виїжджати. Моя ціль – відкрити кафе, сплачувати податки і працювати для людей тут».
Про тих, хто виїхав, Юлія говорить без осуду.
«Хто свідомий українець – повернувся. А хто поїхав і йому там добре – нехай буде добре. Я за якість, а не за кількість. Краще нас буде менше, але ми будемо сильним народом, який вистояв і переміг».
Віра як рушійна сила
Жінкам, які втратили близьких або чекають з полону чи безвісти зниклих, Юлія радить одне – вірити.
«Я знаю, що таке безвісти зниклий. Нам спочатку принесли звістку, що Саша безвісти зниклий, – розповідає вона. – І це страшніше, ніж знати, що людини вже немає. Ти не знаєш, де він. У полоні? Живий? Загинув? Ти між небом і землею. Бути дружиною безвісти зниклого – дуже важко».
Нещодавно трапилася історія – чоловіка поховали, а він повернувся.
«Віра – це одна з найсильніших рушійних сил, – переконана Юлія. – Треба вірити в себе, в чоловіка, в Україну».
«Щоб я була останньою вдовою в Україні»
У своє кафе вона щодня приїжджає з Оржева. Тут постійні гості кажуть, що заклад – це приклад того, що життя продовжується.
«Коли Саша загинув, я молилася, щоб я була останньою вдовою в Україні. Щоб більше жодна жінка цього не переживала, – каже Юлія. – Але, на жаль, війна триває. Усі хлопці йшли свідомо, вони знали ризики, і завдяки їм ми досі живемо в Україні».
Україна переможе – для Юлії це не питання, а єдиний можливий варіант.
«Ми вже заплатили дуже високу ціну. Ми на своїй землі. Ми ні на кого не нападали».
А тим часом до рівненського сімейного кафе «Любу тебе» заїжджають люди з різних куточків України. Їдуть повз Рівне – і зупиняються. Були гості з Харкова, Луцька, Одеси…
Вони сідають за круглий стіл, п’ють каву і говорять.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці в межах стипендіальної програми для журналістів. Зміст публікації є повною відповідальністю редакції «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Фонду.
Читайте також: Вона забрала одну історію з роботи додому – і стала патронатною мамою
Запис «Я вибираю життя за двох»: як Юлія Богданець відкрила кафе в пам’ять про загиблого чоловіка спершу з’явиться на 7 днів.