У невеликих громадах молодь часто не бачить для себе майбутнього. Викладачка математики з Рівненщини Зоряна Чухрай намагається це змінити: працює з підлітками, залучає їх до громадських ініціатив і показує, що навіть у маленькому місті можна діяти.
За п’ять хвилин до відправлення автобуса водій сказав, що на кордоні можуть виникнути проблеми з документами. У групі – чужі діти. І відповідальність за них – її.
Зоряна Чухрай стояла на автостанції й відчувала, як підступає нудота. Математичка з Березного, яка звикла мати план на будь-який випадок, цього разу залишалася без нього.
Цього разу відповідальність була не за лекцію чи іспит — за трьох підлітків, яких вона везла на молодіжний обмін.
Після років викладання у Березнівському лісотехнічному фаховому коледжі НУВГП із вересня працює у Національному університеті водного господарства та природокористування – доценткою кафедри вищої математики.
Могла б просто викладати математику – проводити заняття, виставляти оцінки, повертатися додому. Та щоразу, коли потрібно брати відповідальність, вона ставить студентам одне й те саме запитання. Не про формули. І не про оцінки.
«А що ти готовий зробити сам?»
Жінка, що не стоїть осторонь
У Зоряни Чухрай є риса, яку вона сама не називає особливою – їй завжди цікаво. А цікавість у її випадку майже автоматично перетворюється на дію. В університеті – студентський декан. У коледжі – п’ять років очолювала профспілку. У будь-якому колективі вона швидше організаторка, ніж спостерігачка: зібрати, придумати, об’єднати.
У 2020 році Зоряна вдруге пішла в декрет. І саме тоді почалася пандемія. Новонароджена дитина, тривога й ізоляція. Вона свідомо не виходила з дому, берегла себе й сина. Але разом із відчуттям безпеки з’явилося інше – нестача людей поруч.
«Мені не вистачало спілкування», – каже вона.
Соцмережі стали єдиним вікном у зовнішній світ. Там Зоряна побачила, як у Березному кілька жінок самоорганізувалися, щоб підтримати лікарів. Без вказівок і рішень «згори» – просто тому, що бачили потребу. Вони купували захисні халати, пульсоксиметри, відкрили збір на апарат ШВЛ. Усе – онлайн і власними силами.
Зоряні було дивно спостерігати за цим через екран. Вона звикла діяти в живому спілкуванні, відчувати людей поруч. Але розуміла – залишитися глядачкою не вийде.
Коли з’явилася ідея створити громадську організацію, її дитині було близько пів року. Літо, карантинні обмеження трохи послабилися. Разом із першими теплими днями з’явилося відчуття: час виходити.
Вона написала людині, яка координувала ініціативу. Це була колишня студентка – староста групи, яку Зоряна колись курувала в коледжі. Зустрілися, зорганізувалися з іншими активістками й почали думати, що можна зробити в громаді, коли приміщення зачинені, а людям бракує живого контакту.
Рішення було простим. Біля краєзнавчого музею був невеликий парк – затишний, але порожній. Його прибрали, зробили меблі з піддонів, пофарбували лавки. До роботи долучалися всі охочі. Згодом на локації #ПростоНеба почали проводити зустрічі – щоб люди могли побачитися, поговорити й бути разом на свіжому повітрі.
«Ми захотіли змінити щось на користь жителів громади», – каже вона.
А якщо коротко – побачили і зробили.
Можливо, найважливішим стало навіть не саме місце, а розуміння, що змінювати щось у громаді можна й без ідеальних умов – достатньо побачити проблему і спробувати її вирішити.
Сто людей у підвалі
Про можливе повномасштабне вторгнення говорили ще до 24 лютого. Без офіційних заяв і конкретних дат, але тривога вже стояла в повітрі. Тому громадська організація «Березнівська БРАМА», членкинею якої є Зоряна, заздалегідь домовлялися з міською лікарнею: провести базовий тренінг із домедичної допомоги. Не повний курс – кілька годин, щоб пригадати або вперше навчитися зупиняти кровотечу й накладати джгут.
25 лютого, наступного дня після початку вторгнення, перше заняття відбулося. Місто ще оговтувалося від новин, а в невеликій аудиторії вже відпрацьовували алгоритми порятунку. За перший тиждень через ці тренінги пройшли понад сто людей.
Паралельно в центрі міста добудовували приміщення Церкви «Відродження», що мала великий підвал із ще сирими стінами. Його відкрили для волонтерів. Одна підвальна кімната швидко перетворилася на робочий простір.
Активістки оголосили збір у соцмережах. Люди приносили тканину, мотузки, все необхідне. Ті, хто ще з 2014 року плели маскувальні сітки, почали навчати інших. У перший день прийшли близько сотні жінок. У підвалі було тісно й гучно, але робота не зупинялася.
Згодом до міста почали приїжджати переселенці. Діти шукали нових друзів, жінки – опори. І той самий принцип – зібрати, дати простір, підтримати – переріс у нові ініціативи. Співпраця з фондом «Рокада», ГО «КримSOS», ГО «Спілка жінок Рівненщини» та іншими активувала зустрічі, де можна було просто поговорити з тими, хто розуміє.
«Сумніви зникають, коли бачиш результат», – каже Зоряна. Жінки, які приходили замкненими й мовчазними, через кілька зустрічей сміялися, розповідали про себе, знаходили одна в одній опору. Зовні це виглядало просто – майстер-клас, чай, розмова. Для тих, хто приходив, це були кілька годин без тривоги.
«Ментальне здоров’я жінок зараз дуже страждає. Вони працюють на межі витривалості. І навіть дві-три години для себе – це вже багато».
Якщо перший день у підвалі став точкою мобілізації, то наступні місяці – періодом витривалості. І в обох випадках працювала одна й та сама логіка: побачили потребу – і взялися за справу.
Литва. Коли підлітків почули
Ідея стати менторкою молодіжного обміну не виникла раптово. Вона виросла з роботи з підлітками.
Зоряна давно помічала, як змінюється молодь. Швидка інформація, соцмережі, короткі формати. Довгі зусилля не приваблюють. На заняттях – втома і відстороненість. Але варто було додати гру, дискусію чи проєктну роботу – і підлітки «вмикалися».
Одна з ініціатив – міжнародний проєкт «Electionville» («Пазл демократії») – шведська настільна гра, адаптована до українських реалій, що моделює роботу місцевого самоврядування. У межах проєкту активістки ГО «Березнівська БРАМА» провели захід для молоді Березнівської та Соснівської громад: екскурсія містом, розмова про відповідальність депутатів, стан комунальних закладів і те, як працює громада.
Проєкт познайомив Зоряну з активісткою з Дніпра Іриною Макаровою, яка запросила її доєднатися до молодіжного обміну Erasmus+ (Каунас, Литва). Поїхала як учасниця. Це стало особистим викликом – передусім через англійську.
«Я боялася, що не зможу повноцінно спілкуватися», – зізнається вона.
Але підтримка команди швидко зняла бар’єр. І Зоряна зрозуміла: справа не в ідеальній мові, а в середовищі.
Неформальна освіта працювала інакше: підлітки з різних країн дискутували, презентували ідеї, співпрацювали без страху помилитися. І Зоряна ловила себе на думці: «Хочу, щоб наші діти це відчули».
Наступного разу вона повезла вже не себе – а п’ятьох підлітків. Двоє з Березного, інші – з Києва та Дніпра. Декому було лише п’ятнадцять. Це означало велику відповідальність – чужі діти, інша країна, війна вдома.
Нотаріальні довіреності, десятки розмов із батьками. І той самий момент перед виїздом: за п’ять хвилин до посадки водій сказав, що частину групи можуть не пропустити через кордон.
«Мені аж фізично було недобре від нервів».
Кордон перетнули без зауважень. Місце проведення вже було знайоме, тому доїхати разом з учасниками було не складно. І вже в перший вечір стало зрозуміло – ця поїздка особлива.
Українська п’ятірка, яка щойно познайомилася, швидко стала командою. Вони вирішили представляти Україну на «культурному вечорі». Розучили пісні, репетирували до ночі: співали повстанські пісні й «Червону руту», танцювали, підготували презентацію про Україну до війни і тепер. Наступного дня виступили перед учасниками з Італії, Литви, Латвії та Сербії – і здивували всіх.
Проте по-справжньому цінний момент стався трохи пізніше. Дехто з учасників намагався перейти з українцями на російську – «щоб допомогти». Але підлітки відмовилися і почали пояснювати, що відбувається вдома. Англійською – повільно, з помилками, але наполегливо.
І тоді європейські однолітки почали ставити запитання. Увечері підходили до учасників, до лідерів команди та просили розповісти більше про життя в Україні, про війну… Не з ввічливості – зі щирого інтересу.
Для українських підлітків це стало відкриттям: їх слухають, їхній голос має значення.
«Мабуть, вони вперше так гостро відчули, що пишаються тим, хто вони є», – каже Зоряна.
І саме тоді вона зрозуміла: міжнародний обмін означає для підлітків значно більше, ніж поїздку за кордон. Це досвід дорослішання й пошуку себе, момент, коли вони починають відчувати відповідальність за те, ким є.
Серед цієї п’ятірки була одна дівчина. Її історія стала для Зоряни підтвердженням, що все це – не випадково.
Дівчинка, яка ховалася за волоссям
Шістнадцять років. З Дніпра. Її мама з початку повномасштабної війни залишилася в місті. Двох дітей відправила до старшого сина в Польщу, щоб урятувати від обстрілів. Так ця дівчина опинилася в іншій країні, з братами, але без мами поруч.
У польській школі вона провела три роки. В одному класі, серед тих самих людей – і все одно чужа.
«Вона приходила в школу і була сама. Просто сама», – каже Зоряна.
Булінг не завжди гучний. Інколи це тиша навколо і відсутність місця в компанії. Дівчина навчилася зникати – нахиляла голову так, щоб волосся закривало обличчя, не дивилася в очі, намагалася займати якомога менше простору.
На обмін вона приїхала такою ж – тихою, осторонь. Але українська команда, яка склалася буквально за добу, нікого не залишала поза колом. І саме тоді ця дівчина почала розкриватися. У ці дні підлітки багато говорили між собою – про війну, про дім, про те, що для них означає бути українцями.
На третій день під час рефлексії вона заговорила – про переїзд, три роки самотності та школу, де з нею не спілкувалися. А потім сказала: «Я зрозуміла: це не моя проблема. Це не я інша і не я неправильна. Це їхнє ставлення було неправильним».
За десять днів її було не впізнати – вона сміялася, жартувала, не уникала поглядів. Після обміну мама написала: «Я не бачила свою дитину такою щасливою три роки. Вона усміхається». Зоряна каже, що читала ці слова зі сльозами. Іноді вистачає кількох днів, щоб людина знову відчула себе серед своїх..
«У міста є Я»: не чекати дозволу
Назву Урбанрух «У міста є Я» придумала не Зоряна. Це вже п’ята хвиля всеукраїнського Урбанруху. Але для неї ця назва має особистий сенс.
«Коли можливості приходять, головне їх не пропустити. Встигнути побачити, що це можливість», – каже вона.
Після молодіжних обмінів вона зацікавилася темою сталого громадянства, пройшла додаткове навчання й отримала сертифікат. Саме тоді в соцмережах з’явилося оголошення про набір менторів для п’ятої хвилі Урбанруху – вона побачила його в останній день реєстрації.
«Я думала, що вже давно зареєструвалася. А виявилося – ні».
Ця хвиля орієнтована на малі громади – з населенням від 10 до 60 тисяч. Відібрали дванадцять громад по всій країні. У кожній – свій ментор і команда підлітків. У Березному програму приймає громадська організація «Березнівська БРАМА».
Суть проста і водночас складна. Дванадцять занять із березня по червень: як працює громада, хто за що відповідає, як сформувати ідею, написати проєкт і презентувати його. Фінал – онлайн-пітчинг. Переможці отримують субгрант на реалізацію ідеї – реальні гроші на зміни.
На даний час є чотирнадцять учасників. Рекомендовано – двадцять. Але Зоряна не хоче «для галочки».
«Мені важливо, щоб це були ті, кому справді цікаво. Хто хоче розвивати громаду, створювати можливості для молоді, не переймаючи повноважень місцевої влади».
Поруч працюватиме менторка-урбаністка, яка допоможе оцінити реалістичність ідей, ризики, переваги. Адже Зоряна не спеціалістка з урбаністики. Вона математичка. Її завдання інше – навчити мислити, ставити запитання і не боятися пропонувати рішення.
Для підлітків це не лише шанс виграти фінансування. Це досвід, який готує до свідомого громадянства: розуміння, як працює місто, і перший крок до відповідальності.
Щоб було кому тут жити
Війна вплинула на молодь у Березному. Але, каже Зоряна, навряд чи це щось виняткове – радше частина загальноукраїнського процесу. У невеликих громадах можливостей менше, ніж у великих містах, де підлітки бачать ширший світ через навчання, конкурси і поїздки. До цього додається війна.
Постійні новини про втрати і мобілізацію. У когось на фронті батько чи брат, хтось уже пережив особисту втрату. Навіть там, де відносно безпечно, цей тиск відчувається щодня.
«Апатія, страх і бажання виїхати – присутні», – говорить Зоряна.
Відтік молоді з Березного почався не вчора. У місті немає великих підприємств, інфраструктура обмежена, воно віддалене від основних економічних маршрутів. Частина випускників їде до Рівного, інших міст країни, а в останні роки – за кордон.
«Як це змінити? Не знаю», – каже вона.
У цій відповіді більше чесності, ніж у будь-яких гаслах. Але вона знає інше: все починається з розмови і маленького рішення не стояти осторонь. З того моменту, коли підліток уперше ставить собі запитання: «А що я готовий зробити сам?»
Можливо, саме з таких маленьких рішень і починається найважливіше – щоб після війни тут було кому жити.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці в межах стипендіальної програми для журналістів. Зміст публікації є повною відповідальністю редакції «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Фонду.
Читайте також: «Я вибираю життя за двох»: як Юлія Богданець відкрила кафе в пам’ять про загиблого чоловіка
Запис «Після війни тут має хтось жити»: історія викладачки з Рівненщини, яка вчить підлітків відповідальності за свою громаду спершу з’явиться на 7 днів.